written on Saturday, March 24, 2012
Київський аеропорт знаходиться в категорічних єбенях. Називається він "Київський міжнародний аеропорт Борисполь" — це такий злий прикол, спеціально, щоб усіх заплутати.
Місто Борисполь — це такі спеціальні єбені, що складаються з однієї вулиці, залишені спеціально, щоб приїжджати та плакати від їхнього вигляду. Я, як найдохуярозумніший, сів у Києві на маршрутку, приїхав і побачив, що в Борисполі аеропорту немає. Маршрутки, що їдуть до міста Борисполь і до аеропорту Борисполь — різні, і я сів не туди. Мені було скучно, у мене було багато вільного часу, і я погуляв ще й тут, після чого дійшов до аеропорту десь за годину бадьорим кроком по узбіччю, попутно подивившись на термінал D, що будувався.
Київський аеропорт сумний трохи більше ніж саме місто. З одного терміналу в інший треба ходити по вулиці, всі табло з розкладом рейсів спеціально повішені так, щоб їх не було видно сидячи, а кава там коштує 50 гривень (чай у дютіку — 20). Був я там двічі — у терміналі F і терміналі B.
У терміналі F у залі зі стійками реєстрації є лавки. На колонах є розетки, правда їх три штуки на весь зал. У залі зі стійками реєстрації я влаштувався з ноутбуком і дивився Drrrrrr, тому що рейс нічний, а я приперся десь о четвертій годині дня.
На сайтах, що продають квитки, лякають, що за 2 години до вильоту реєстрація закінчується. Я в це охоче повірив і в якийсь момент уже почав нервувати — на табло рейс висить, але реєстрація не оголошена, а за стійками нікого. Врешті решт реєстрацію на рейс звичайно ж оголосили, я показав паспорт, мені поусміхалися, спитали, чи хочу я сидіти біля вікна чи де, після чого видали два посадкові талони (летів з пересадками).
З талонами я пішов на таможенний досмотр, де відбувається принизливіша процедура діставання ременя із штанів, ноутбука з сумки і ключів з кишень. Коли я летів із Борисполя вдруге, мої щипчики для нігтів прийняли за ножик і попросили достати й показати.
Після таможенного йде паспортний контроль, де нахуй треба показати квиток. На контролі стоять досить молоді люди, не хамлять, нерви не роблять і теж усміхаються.
Оскільки я не ходець по дютіках і не півець горілки по контрабандним цінам, нічого цікавого після контролю я не влаштовував, а просто чекав посадку ще годину.
У залі очікування посадки вже є розетки, правда все одно мало і на відстані два метри від лавки, на якій можна сидіти. У терміналі B розетки тільки під стінами, дуже далеко від лавок і окуповані турками, які сидять на підлозі, притулившись до цієї стінки. Все для людей, ага.
У терміналі F було пусто, і я, як заправський шахид, залишив рюкзак біля розетки, встромив питалово і пішов пити чай в інший кінець залу. Так сидів і пив, поки не оголосили посадку — тут я знову показав паспорт, посадковий талон і пішов, як я думав, на посадку.
Дійшов я недалеко — внизу стояв шаттл-бас, у який уже набилася купа ворчливих хохлів з маленькими дітьми, яких вони б'ють по голові. Шаттл-бас стояв, хохли один на одного ворчали, було холодно — я не розраховував, що буду стирчати на вулиці і не дістав одяг.
Постоявши хвилин 10, автобус довіз всіх до літака (виписуючи пекельні круги по смузі). Шаттл-баси на аеродромі виконують не транспортну функцію, а адміністративну — щоб жалкі людишки не бігали по полю і не намотувалися на колеса. Дійти по прямій від гейту до літака було б явно швидше, ніж стирчати в автобусі, але по прямій ходити не можна. І їздити не можна. Від цього трапляються гематоми.
Що характерно, в черзі на посадку громадяни поводяться абсолютно безтолково. Коли я летів із Борисполя вдруге, то не став поспішати на посадку. Громадяни стали в довжелезну чергу і стояли там пішки, а я сів ближче до стійки на лавочку і комфортно сидів. Коли черга закінчилася, я пішов майже останнім, заліз в автобус, який одразу після цього поїхав до літака. Оскільки я заліз в автобус останнім, то опинився ближче до виходу і в літак потрапив дуже швидко. Last in First out.
У літаку дали пожерти, попити і поспати. І в віконце подивитися. І так 4 години поспіль. Як зверху виглядає нічне місто я побачив, більше нічого цікавого. Коли сідали в Абу-Дабі, у вікно було видно квартали міста — все якесь однакове, та ще й під колір піску. Виглядає, як мапа в RTS.
Аеропорт в Абу-Дабі — не просто великий, а якийсь офігенно грамадний. У київському терміналі F я сидів півдня і там не було майже нікого, а тут купа народу, багато простору, всі кудись ходять, а до потрібного мені гейту — хвилин 15 піліти пішки, проходячи процедуру витягування ременя із штанів під час переходу з одного терміналу в інший.
Люди дуже різні, багато жінок у чорних мішках, в тому числі серед персоналу. Мусульмани в своїх білих балахонах, багато азіатів і одразу кидається в очі, що вони всі дуже різні.
Дійшов до гейту, посидів ще годину, показав паспорт і квиток, виданий у Києві і сів в інший літак. Літак теж був більший за хохлянського, в ньому були зомбоекрани на лінупсі у спинках крісел, на яких можна дивитися кіно, грати в тетріс і слідкувати за положенням літака в просторі. Я грав у тетріс. І спав. Під кінець польоту ще заповнив імміграційну картку.
У Бангкоку аеропорт теж ніфігасобі, крім купи гейтів — там ще купа поверхів. Дійшов до стійки іммігрейшн, показав заповнену картку, показав паспорт, мене мабуть сфотографували і половину картки прибили степлером в паспорт. Будки паспортного контролю не особо відрізняються від тих, що в Борисполі, але до них дуже довга черга. Чергу організовують спеціальні люди зі стовпчиками. Працівники в будках — держслужбовці і тому роблять серйозне лице. На контролі не перевіряють зворотні квитки, страховки та іншу хуйню — якщо в паспорті є віза, то гуляй вася.
На виході не було досмотру, рюкзак не треба було світити рентгеном ще раз — махнули рукою, іди від сюда на вихід уже. На виході я купив місцеву сімку, поміняв трохи грошей і поїхав на потязі в місто — все не виходячи з будівлі.
Коли летиш із Бангкока — ще краще видно, який аеропорт великий. Стійки реєстрації йдуть у 10 рядів — мій ряд стійок кодувався літерою S і до нього треба було топати.
У залі очікування є диванчики, на яких можна лежати. Ще там є дерево і я бачив, як спеціальна людина його поливала і прибирала сухе листя. Крім того, кожного разу, коли я кудись переміщаюся, я бачу групи монахів, які теж відтуди кудись їдуть. Сидять у своїх балахонах, балакають про щось. Іноді до них підходять люди, теж про щось говорять.
Крім одного польоту через Абу-Дабі джихад-ейрлансами, я ще двічі літав турками через Стамбул. Чогось дико тупив і брав квитки з Києва, хоча у турків є варіант з вильотом з Одеси.
Переліт Стамбул-Київ триває менше двох годин і вооще не викликає відчуття грандіозності переміщення — ніби маршруткою в Город метнутися. Сам аеропорт великий, народу багато, але теж не такий масштабний, як Бангкок і Абу-Дабі. Немає відчуття Вавилону, кілометрів ходьби по доріжках. Транзит від гейту до гейту — взагалі якийсь вузький ескалатор за кутом. Стелі в коридорі якісь низькі, загалом не вражає.