written on Saturday, March 24, 2012
Транспорт у Бангкоку мене тішить.
З аеропорту до скайтрейну (надземного метро) їздить потяг. Квитки на потяг продає автомат, у якому треба перемкнути інтерфейс на англійську (побачивши м’якаючі закарлючки на сенсорному екрані, я спочатку впав у ступор і хотів влаштувати паніку), вибрати кінцеву станцію та кинути монети. Автомат радісно випльовує жетон, який треба не кидати у турнікет, а підносити (як картку). На кінцевій станції стоять турнікети вже на вихід, і туди треба жетон кидати. Пиздець технологія. Потяги нові, чисті та з кондиціонерами — мабуть, тайці не люблять дохнути від спеки та поту під час поїздок. Судячи з того, як плавно їде потяг, трястися під час їзди вони теж не люблять. Потяг їде над містом, станції висять високо на бетонних опорах, і з них треба спускатися вниз або на іншу станцію. Зупинки оголошують голосом і показують на телевізорах, які крутять рекламу. Білих мавп із валізами у потязі було рівно двоє, і на другого дівчатка-китаянки показували пальцем і хихикали.
У скайтрейні квитки теж видає автомат. Поряд із автоматом висить карта з позначками, до якої станції яка вартість проїзду. Треба натиснути кнопку з потрібною ціною, кинути монети (папірці на монети міняють поруч) і отримати паперову картку з картою, яку вставляють у турнікет на вході. Турнікет запам’ятовує станцію входу та повертає картку. На виході зі станції треба вставити картку в інший турнікет, який перевірить, чи заплатив я скільки треба. Вагони скайтрейну теж нові, чисті та з кондиціонерами. У зовсім нових (на лінії Silom) над дверима є карта лінії, де лампочками позначені станції, які вже проїхали, і блимає наступна станція. Пиздець як зручно.
Потяги скайтрейну всередині — не окремі вагони, а одна довга кишка, з’єднана так само, як у довгих тролейбусах. Можна побачити весь потяг наскрізь, як він поступово вигинається на непрямих ділянках шляху. Окрім назв тайською та латиницею, у станцій є номери (S1, S2, N1, W1). Номери не монотонні — після S3 одразу йде раптова S5, а у пересадної станції Silom взагалі немає номера і написано "CEN" (мабуть, від слова "Change").
Ще одне чудове западло — зрозуміти, в який бік їхати. На відміну від київського метро, де з однієї платформи можна сісти на потяги в обидва боки і з кожного боку написаний весь список станцій цього напрямку, у бангкокському скайтрейні окремі сходи або ескалатори до кожної платформи, а напрямок вказаний лише назвою кінцевої станції цієї гілки, точніше тієї станції, яка була кінцевою колись давно. Ще у скайтрейну двері відчиняються в різні боки на різних станціях — про це повідомляють голосом, інакше не зрозуміти — тайці мовчки стоять в обидва боки.