written on Thursday, October 25, 2012
Дивлюсь я на рейтинг "Свободи" і бачу чергове підтвердження того, що ідейних людей, власне, небагато.
Будь-яка ідеологія спочатку нав'язує людині якусь дивну систему понять, а потім у рамках цієї системи, як двадцять два, доводить, що чорне — це біле, але чорних при цьому треба бити, а білих — палити.
Простими сабериськими словами, це називається "морочити голову". Ідеологізовані люди іноді починають бігати й кричати на всіх інших, що вони бидло, люмпени тощо. Але я починаю сумніватися, хто більш здоровий: люди, що ширяються в якихось стрьомних абстракціях, нав'язаних телевізором та Книжками Розумних Людей, чи ті, хто дивиться на те, чи зійшовся в підсумку дебет із кредитом.
Коли починаються вибори, вишки ТБ та інтернет-зомбування включаються на повну катушку, і доблесній олігархії вдається тимчасово заморочити голову здоровим людям. Ще вчора все було нормально, але ось запрацювали зомбо-генератори — і купі людей раптом стало дико важливо, хто якою мовою говорить.
Такі абстракції хороші, коли вони мають передбачувальну силу у межах наукової дисципліни. Це вже не ідеологія, а наука у її живому практичному застосуванні, яка дає користувачеві можливість довгострокового планування. А це набагато краще, ніж можливість підбивати підсумки постфактум.
Ризикну припустити, що існують дві тенденції:
Молодь — це цікавий окремий випадок. З одного боку, у них є цинізм (навіть більше, ніж треба), з іншого — немає імунітету. Тобто, поки зомбування не дісталося голови, там заздалегідь сидить думка "вони всі однакові". Але коли воно таки досягає цілі, то включається наївняк і віра в чудеса.
На виборах майже ніхто (окрім "Свободи" та КПУ) навіть не робить вигляду, що в них є ідеологія. Суцільний цирк глядацьких симпатій, торгівля таблом та кидання один в одного лепехами компромату зі своїх кишенькових ЗМІ.
Ідеологія не користується попитом.
Єдиний привід йти на ці вибори — можливість раз у 4 роки випнути один мафіозний клан із місця, до якого присмокчеться інший.
Між кланами є певна різниця. Така ситуація набагато краща, ніж існування одного-єдиного, якого ніякою ссаною ганчіркою від корита не відігнати. Але все це не дуже правильно називати словами "демократія" чи "представництво". Представництво там дійсно є, але воно обслуговує інтереси зовсім іншої категорії громадян.
Вибори — це або розважалово, або Останній Рубеж Оборони Священних Цінностей, але в жодному разі не система колективного прийняття рішень. Колективну думку з головного питання "що робити" ніхто не питає, тому що відповіддю з великою ймовірністю буде "йдіть усі нахрен, не заважайте нам жити".
Правильний механізм демократії — це референдум. У Конституції він нібито є, але умови вказані такі людоїдські, що провести його взагалі нереально.
Знову ж таки, правильний референдум — це не питання на кшталт "заборонити жидам їсти наших дітей", які підразумеють єдину відповідь "так-так, звісно, вішати на кожному стовпі трьох жидів за шию та педофіла за яйця". Це має бути всяка громадська побутовуха: чи будувати метро підземне, чи надземне, чи міст через протоку; що робити з табличкою на пам'ятнику Дюку; чи переносити дев'ятий тролейбус. Це скучно, тут нема де показати себе людеймого по телевізору.
Щоб цей механізм працював, треба ще й правильно ставити питання. Спочатку описати проблему (бажано без істерики та слів "все пропало"), дати короткий лікбез по темі, а потім запропонувати різні варіанти рішення (включаючи "нічого не робити"), вказати, до чого призведе кожен із них, скільки він коштує, який є міжнародний досвід і що думають з цього приводу різні експерти. Нейтрально, як у гарній статті Вікіпедії.
Обслуговування механізму референдумів — це задача спеціальних людей, яким усі довіряють, або таких, що не зможуть у нього втрутитися, або таких, яких може прийти й посадити до кутузки Верховний суд, якщо вони почнуть якісь funny business. Ну, типу як suid-бінарник або ядерний код, що працює з повними привілеями.
Виходячи з усього цього, моя стратегія голосування виходить така:
Про референдуми говорить "Свобода", про електронну демократію говорить "Демократичний альянс" Гацька. Але свободівці мене стремлять своїми наци-задвигами, а армія Гацька ще не набрала критичної маси й іде куцим складом по мажоритарці.
Інша проблема з ДемАльянсом — вони декларують приблизно те, що я хочу, але пишуть одразу про бажаний результат, замість опису мір, які до нього приведуть. Тобто, нібито про спрощення діловодства, але не про скасування податкової поліції та каральної бухгалтерії; нібито про електронну демократію, але не про цифрові підписи та референдум як систему колективного прийняття рішень. Знову ж таки, про відкриті бюджети, але не про механізм, який можна запустити, коли побачив у цьому бюджеті нецільове витрачання.
Адресні податки, соціальна рента, public funding і взагалі свобода користуватися своїми грошима — ні, не чули.
Ну тобто або не вміють написати, або знову карго-культ, який сліпо тягне готовий образ літака без розуміння його будови.