written on Tuesday, December 11, 2012
За останній рік я якось забагато читав. Нижче йде перелік найзапам'ятовнішого та короткі враження.
Сидячи на острові, я подивився перший і другий сезони серіалу. Через якийсь час захотілося читнути продовження, і в результаті я добив усі п'ять випущених книг. Я довго відмахувався від цього твору, бо казали, що це фентезі. Фентезі мені дивитися й читати не хотілося. В результаті це виявилося ніфіга не фентезі, а щось псевдоісторичне. Феодальна дичина й гризня, інтриги, загони, що з'їжджають з котушок, які йдуть грабувати, і місцеві жителі, що тікають від усього цього. Без особливої романтизації лицарства. Треш, угар і м'ясо, де позитивних героїв немає, а єдиного "принципового" персонажа демонстративно закривають у клітку й убивають на самому початку. Без ельфів-лучників і магії.
Світ великий, описаний детально — є феодальні держави, є кочівники без балди, але з дзвіночками, є якісь горці, є рабовласницькі міста-держави. Новини повільно розповсюджуються світом. Всі держави мають різний уклад, різну мораль і різне ставлення до сусідів. Історичний бекграунд таки дозволив автору зробити щось круте й масштабне.
Персонажів величезна кількість, оповідь ведеться від десятка з них. Проблема в тому, що Мартін не може зупинитися і взагалі якось планувати свою роботу, тому все затягнуто, і замість трилогії вийшло вже п'ять книг, і ще дві пишуться.
Розова я почав читати не з Меганезії, а з "Тіні Мрії". Там меганезійці дуже побіжно згадуються, але на них не загострюється увага, і книжка не з цього циклу і взагалі не про те. Вона про трансгуманізм, гіків та їхній конфлікт із цивілізацією й еміграцію у віртуальні реальності. Маючи віртуальну копію особистості, смерть фізичного тіла не сприймається як кінець усього, просто як погіршення контакту з одним зі світів. Юридично людина мертва, але технології голографічного телеприсутності це нівелюють. Майно переписане на юрособу, голограма періодично сидить у домі й п'є — можна зайти в гості, поспілкуватися. Ну і там є сюжет.
Серія книг про вигадану країну Меганезію — дуже дивна. Починається з такого собі маніфесту нібито лібертаріанства. Держава — це зло й мафія, будь-яка ідеологія — промивання мізків, громадяни повинні обирати не людей, а закони і так далі. Але виходить все одно якийсь соціалізм і диктатура, тому що автор описує величезну кількість рішень, що впливали на життя країни, прийнятих одноосібно, показує неконтрольовані спецслужби, які влаштовують війни, і так далі. Люди отримують соціальну ренту, платять податки (на виборах вирішують, куди мають піти гроші), у великого бізнесу, типу телекомів, примусово викуповують частки на користь держави, ювенальщина забирає дітей у алкоголіків, наркоманів і бомжів, за хейт-спіч можна вилетіти з країни. Не те щоб я вважав це все неправильним, але лібертаріанства я тут не розумію.
Лібертаріанство декларується — спроба створення держави в цьому суспільстві карається депортацією або смертною карою (ака вищою мірою гуманітарного самозахисту). Ну і це все застосовують. Іноді за рішенням суду, іноді просто юрбу буйних мусульман, які перуть громити місто, фігачать із кулемета.
Як усяке пристойне "світле майбутнє", вся ця хуйня починається з революції й виведення колоніальної адміністрації під корінь. Громадянська війна, владу отримують військові й дуже жорстко наводять порядки. Ну а потім вся влада — народові. Якийсь час усім у світі абсолютно пофігу на розбірки острівних анархістів, але до федерації входить все більше й більше островів, вони оголошують шматок Тихого океану своїми внутрішніми водами (це не вигадка, у нашій реальності так заявляє Індонезія). До певного моменту все скочується до застосування атомної бомби проти військового корабля японських сил самооборони, що заліз у їхні територіальні води. Бомбу підірвали на відстані в якісь десятки кілометрів, але цього вистачило.
Крім цього, у книзі розбирається питання "поваги до почуттів" віруючих і те, де проходить межа між нею та свободою особистості. Ну а далі — здоровенним катком проходять по "єврохристиянській" моралі, "загальнолюдським" цінностям, гуманітарній допомозі, ООН, Червоному хресту, моногамії та ще багато чому. І це все з точки зору емігрантів і аборигенів островів, а не зсередини європейської цивілізації. Один із основних тез — білі люди захопили нашу землю, вигадали й принесли нам технології, але разом із ними притягли свої неврози щодо їблі (тобто мораль і релігію) та свою систему управління.
Ну і робиться хід конем — технології залишити, а культуру й релігію нам не треба. Виходять голі негритянські діти з мобільниками, які дистанційно вчаться будувати літаки й програмувати роботів у перервах між запливами в океан, туземними ритуалами, стрільбою з вогнепальної зброї та груповухою. Ну і не діти. Дроч на моделі літаків і зброю йде наскрізним мотивом через усю серію.
А ще там про ГМО, генний дизайн, фармацевтичне лобі, героїнові армії в Африці, низькобюджетні космічні програми папуасів, штучне сонце та іслам.
Як тролінг (ой, тобто критика) єврохристиянської системи цінностей — це дико круто. Як модель суспільства та сценарій приходу до влади — не дуже вірю. Ще проблема в тому, що Розов має що сказати, але він не дуже собі письменник.
Окремо там розбирається проблема міжнародних відносин, невизнаних держав і концепції суверенітету, який неможливий без наявності ядерної зброї. Взяли ядерну бомбу, грюкнули в центрі урагану, ураган розсмоктався, але світова громадськість обурюється й трясе мудями та конвенціями. Ну ну, папуаси кажуть, а наша Меганезія ваші конвенції не підписувала, на що ООН заявляє, що не визнає Меганезію як державу. Поговорили.
Ще я читаю мемуари прем'єр-міністра Сингапуру. Сингапур у мене тут під боком, а в Малайзії я взагалі вчора був, тому особливо цікаво. Колишня британська колонія, 70% населення — китайці-емігранти не першого покоління. Навколо недружні сусіди, у Малайзії етнічні конфлікти між китайцями та малайцями, які періодично перекидаються в Сингапур. На острові немає нічого, крім мільйона населення, якому потрібна жрачка й робота, одним із основних джерел яких було утримання британської армії. Британія виводить свої війська. Ну і конфуціанський джентльмен зі своєю партією приходить до влади й 30 років цей бардак розрулює, забороняє випас корів у місті, розганяє вуличних торговців жрачкою, ліцензує таксистів і купує в Ізраїлю бушні танки.
Описуються різні проблеми, з якими начальник цієї лавочки зіткнувся під час управління державою, його ставлення до цих речей, способи вирішення та отриманий результат. Чистий менеджерський підхід. Критикується європейська модель соцзабезпечення, заперечується концепція свободи преси. Прем'єр подає до суду на журналістів, виграє справи й пояснює, чому так треба було зробити з точки зору конфуціанської системи цінностей.
Багато уваги приділено відносинам із Малайзією, обговоренню мультирасового суспільства та міжетнічним конфліктам. У Малайзії пішли шляхом етнонаціоналізму — державні посади повинні займати малайці. Вчора їздив, бачив солдатів на кордоні й чувака в консульстві. У Сингапурі пішли шляхом меритократії — хто вміє робити роботу, той нам сюди й потрібен, а хто робить добре, тому ще більше роботи дадуть. У уряді є індуси, китайці та малайці. У результаті в Малайзії світлофори відрегульовані фігово, і юрба набивається на перехрестя та йде на червоне світло, а світлофори з кнопками ніхто не юзає.
Описані історія регіону, різні глави іноземних держав, з якими цей дядечко мав справу. Читається важко, але цікаво.
У Сингапурі передбачені тілесні покарання. За вандалізм б'ють палицями, наприклад. Обґрунтовується це просто замечательно — бити палицями ефективніше, швидше й дешевше, ніж саджати в тюрму. Азіатчина? Я думав, що це щось китайське, а виявилося все навпаки — покарання батогом-п'ятихвосткою та палицями практикувалися під час британського правління. Китайці відмінили батіг, тому що нафіга цих ідіотів потім лікувати за свої гроші. З покаранням палицями стався скандал, коли 15-річного громадянина США, сина якогось важливого дядька, спіймали на вандалізмі й призначили 5 ударів палицею. Міжнародний скандал. Китайці пішли назустріч — ну ладно, можемо замість п'яти видати чотири.
Тому що як вони будуть карати своїх громадян, якщо чужим можна? Ніяк — втрата обличчя й рейтингу. У Таїланді все ровно навпаки — іноземні громадяни можуть отримати королівське помилування, але місцеві будуть сидіти призначені 20 років.
Майндсет керівника тоталітарної держави — це цікаво. Ну і можна розбирати на цитати, типу "там де держава є главою сім'ї, громадяни сильно розслабляються". У конфуціанській системі цінностей главою сім'ї й носієм відповідальності є чоловік.
Соціальна система там цікава. Якщо коротко — 50% зарплати в людини забирають (як в Україні, ага) і він їх не може тратити. Але це його гроші, він може використовувати їх для першого внеску по кредиту на купівлю житла, для оплати медичних послуг і так далі. Їх можна інвестувати. У главі про соціальну систему була названа цифра — 5% громадян є економічно недієздатними ідіотами, вони завжди будуть втрачати свої активи, залишатися на вулиці, і державі нічого не залишається, як годувати їх.
Це я читав англійською. Сайнс-фікшн з пост-людьми. Трансцендентний надінтелект викинув дев'ять десятих населення землі в минуле й на інші планети. Шок, колапс цивілізації. Крім цього, пообіцяв карати за спроби порушення принципу причинності, тому що це загрожує його існуванню. Ну і про всяк випадок уточнив, що він не бог.
На землі всю дорогу придумали ліки від безсмертя, всякі трансгуманітарні технології, нанороботів і реплікатори. Одна з колоній — технорежекціоністи зі слов'янськими іменами, слов'янськими ж топонімами, самоварами на надсвітлових кораблях і опресив говерментом з цензурою, вояками та губернаторами. Землян вони зневажливо називають брудними техноанархістами, але купують у них технології, щоб гнобити захоплені планети та своїх жителів.
І тут-то на одну з планет прилітають пост-люди з мізками в цифровому вигляді й починають розважатися — сидячи на орбіті, скидають на поверхню телефони. Купують історії, теорії та інформацію в обмін на що завгодно. Замучені жителі купують матеріальні цінності, засілі революціонери купують реплікатор. Ну і далі в такому дусі.