Місто
written on Sunday, December 16, 2012
Джорджтаун — відносно нове постколоніальне портове містечко. Засноване приблизно в той же проміжок часу, що й Одеса. Колоніальна архітектура тут є — будівлі пиздець якогось розмаху з якимись стрьомними башточками. Біля таких споруд у мене починають з'являтися сумні думки, що даремно я не фотограф і в мене немає змінних об'єктивів, щоб це знімати.
Крім старих будівель в історичному центрі, ще є купа різних церков у передмісті. Я нарахував штук п'ять всяких хрестохуйовин, поки йшов пішки — мормони, адвентисти, баптисти, ще хрінзна хто.
Ближче до міста виявляється церква KFC
Трохи далі стоїть школа, обнесена колючим дротом (пофарбованим у зелений колір, щоб не лякати людей). На школі намальовані всякі дитячо-шкільні фігні та написані зомбоцитати про "контроль над емоціями і розумом", "силу в знаннях" і так далі. Чи дають у цій школі саме ті знання, які забезпечують силу, і чи вчать ними користуватися — я не впевнений.
Мені тут пишуть, що на фотках місто здається пустим. З цього приводу три рази ха — саме в цьому місці (біля школи) я стояв як лох хвилин 10 і безуспішно намагався перейти дорогу. Не вийшло — довелося йти кругом і шукати місце, де потік машин менший.
Ходити містом пішки не дуже комфортно. Ситуація з тротуарами різна в різних частинах міста, але загальний принцип у тому, що їх може не бути. Китайські вулички виглядають ось так:
Зліва тротуар є, але через якийсь час обривається. Справа замість тротуару — китайські галереї. З обох боків одна зі смуг зайнята припаркованими машинами (за машини надьоба вбивати, але не можна). Галереї підняті над рівнем вулиці, і туди не може заїхати машина. Крім машин, там можна дуже добре сховатися від сонця (актуально для ідіотів на кшталт мене, що повзають по майже екваторіальному місту опівдні).
Проблема з галереями (з точки зору пішохода) полягає в тому, що це ніби не публічний простір, а місце, що належить господарю будинку. Він може поставити там свій байк. Або відкрити кафе і поставити там столики. Ну або просто забрати ґратами і закрити нафіг.
А ось так виглядають ці галереї, коли їх відремонтували. Підозру викликає мопед, що стоїть на узбіччі, відсутність китайських ліхтариків і поличок для статуетки з Конфуцієм (чи ким?) і вставляння смердючих паличок.
У передмісті тротуари не передбачені. Там є якісь доріжки біля будинків, але вони призначені для підстригання та поливання кущів. Доріжка біля одного будинку може ніхуя не стикуватися з доріжкою біля наступного. Там, де тротуари є, вони зазвичай недовгі, і там може рости дерево.
Дерево круте, але хто ходить пішки — той лох і обходить або по гімну зліва, або по проїжджій частині (зверніть увагу на розмітку, що огинає дерево). Нелохи їздять на машинах, таксі та мопедах. Для тих, у кого таких радощів життя немає, є автобуси. На автобусній зупинці, а також на купі різних інших місць у місті, включаючи просто стіни будинків, висять таблички проти розклеювачів реклами. Що цікаво, я не бачив місць, де б табличка висіла і було щось наклеєно.
Автобуси тут круті, з GPS, їздять з п'ятої ранку і все таке. І, начебто, дешеві.
Але в пробках все одно стоять, дарма що написане жалісливе прохання пропускати.
Навколо старого міста є кілька широких вулиць, де є світлофори, тротуари і абсолютно офігенна маніяцька дорожня розмітка.
Зі світлофорами тут ой. Біля торгового центру є завантажений перехрест з вузькими тротуарами. Коли на перехрестя виповзає юрба індусів і бородачів, вони на тротуарі ніхуя не поміщаються і природним чином видавлюються на дорогу. Перехрестя відрегульоване на дуже довгі проміжки — більше хвилини, а індуси стільки чекати не вміють. Хоча машинам горить зелений, а пішоходам червоний, рух зупиняється і юрба швидко-швидко перебігає дорогу. Таким нехитрим способом в Азії взаємодіють правила і об'єктивна реальність.
Щоб громадянам жилося крутіше, тут є світлофори з кнопочками.
Але нафіга натискати кнопку, якщо можна перебігти по зебрі? Зайве хвилювання, залежність від техніки і проблеми пристойним людям-автомобілістам. Ну і не натискають ніхуя. У Сінгапурі з цими кнопковими світлофорами була цікава історія. Щоб мінімізувати втрати пропускної здатності від їхнього вмикання, вони відкалібровані на час, достатній для переходу швидким кроком молодої і здорової людини. Дискримінація і неповага до старих та інвалідів? А от фігушки. У старих і інвалідів є спеціальні соціальні картки. Одне з їхніх застосувань — вмикати на світлофорі довгий інтервал переходу. Загалом нормальне технічне рішення задачі.
А ось усе скопом: світлофор, автобус, крутий будинок, розмітка і відсутність тротуарів.
Крім тротуарів, є проблема з лавками. Якщо конкретніше — з лавками в тіні. Ось, наприклад, стандартні кам'яні лавки за типовими проектами. Спиздити такі не можна, та й розбити — треба експертів із Росії звати. Сидіти на такій не дуже зручно, але це півбіди. Основна проблема — вони стоять на сонці, тобто відпочивати там можна тільки ввечері. Пристойні лавки зазвичай є біля китайських храмів, бо вони для людей.
Лавки біля храму я не сфотографував, бо тупий, а сам храм — бо не бачу інтересу фотографувати гарні туристичні місця. Купа людей з більш прямими руками і нормальною технікою вже встигла їх сфоткати тисячі разів і викласти в інтернети під усіма ракурсами, тому замість красивостей буде треш-угар і халупи рівня околопривозних трущоб. Ось, наприклад, старий китайський будиночок — легко уявляю його десь біля Привозу.
А ось стоїть велорикша на тлі офігенно красивої облупленої стіни. Пройти повз не зміг.
Вся стінка:
А вид у зворотний бік — колона вантажничків. Помістилися не всі.
Далі буде