Веловисілля

written on Thursday, August 8, 2013

Цього разу я застряг в Одесі на довше, ніж торік, тому в якийсь момент подумав — пора зловити якихось пригод.

Після року в Таїланді, де постійно доводиться їздити на мопеді, а пішки ходити взагалі неможливо, я почав частіше юзати велосипед саме як засіб пересування, а не тільки для розваг, медитації та моціону. Нарешті купив велозамок, щоб пристібати велосипед до парканів і стовпів.

Паралельно я якось вписався в місцеву околополітичну движуху та велотусовку, для якої поки що роблю безглуздий сайтик http://veloodessa.com.

Все це привело до того, що в кінці липня з цієї тусовки прийшла охуїтельна в своєму безумстві пропозиція — поїхати на велосипедах у Кишинів, та ще й на футбол.

Ранок першого дня

Точкою збору вибрали Два стовпи, а часом виїзду — 6 ранку. Я людина адськи пунктуальна, і десь без чверті шоста вже був там, причому від мого дому на Фонтані до цих самих стовпів уже встиг накрутити десяток-другий кілометрів.

alt:	Ранок

Так виглядає літній ранок очима ніщебродської камери в телефоні

Вся решта роздовбаної команди зібралася хіба що до сьомої ранку, до цього часу я вже встиг замерзнути.

Трохи розкачавшись, ми зробили пам'ятну фоточку й рушили. Особливо діяльні товариші, що угарають по ЗОЖ — ще й глянули та дунули.

alt:	Траса E58 виглядає так

На відміну від їзди містом, крутити педалі по трасі — досить нудна справа. Сама дорога в міру хуйова, але воділи, які вискакують на зустрічку, змушують стрематься. Фури, що обганяють тебе, сигналять і змушують з'їбувати на узбіччя. Або не сигналять.

Через кожні 10-20 кілометрів робили привал, і я таки бачив решту сімох безумних чуваків, решту часу ми розтягувалися по трасі на пару кілометрів. Що цікаво — тримати ритм набагато простіше, коли бачиш людину, що їде поруч.

Горбочки

Перші кілометрів 25 трасою проїхали досить легко. В кінці перегону був адський підйом, а за ним виявився перший привал, де я чітко зобразив, і мене сфоткали.

На привалі був шоколад, самогон і косяк, сонце ще не піднялося високо, і наступні кілометрів десять пройшли взагалі прекрасно, хоча самогон я не пив.

Далі почалися горбочки. Вгору-вниз, вгору-вниз. До горбочків додавався вітер, що дув у морду. На педальному ходу це все дуже напружує, пару разів довелося злазити й котити велосипед у гору пішки — і це виходило легше й швидше.

В якісь моменти я серйозно обдумував, чи не звернути назад, зловивши найближчу маршрутку, яких дохуя їздить в обидва боки трасою.

Закінчився цей адський ад уже на кордоні — пункт Кучургани, 74-й кілометр траси. Там була питно-їдальна закладуха. На відміну від тайських сухопутних кордонів, що знаходяться посеред нічого, тут пропускний пункт був за п'ять метрів від пива. Пиво було якимось цікавим, бо подавалося з лимоном — перший раз таке бачив, але було смачно.

alt:	Кордон

Моє улюблене заняття — фоткати таблички, що забороняють фоткати на кордоні

Придністров'я

Ще один факт, який не всі знають — за сотню кілометрів від Одеси знаходиться цікаве політичне утворення, а точніше натуральна непризнана держава. Двадцять років тому там трапилася натуральна війна з танками, літаками та спробою розбомбити стратегічно важливий міст.

Оскільки міст бомбили молдавани, промахнутися їм вдалося чотири рази з чотирьох, у результаті всім це набридло, і літак випадково впав. Таке буває.

Формально в цьому місці Україна межує з Молдовою, але на КПП по той бік Дністра ніякої Молдови немає, а є справжнісінький співробітник місцевого КДБ, таблички та embarcation card російською. Дані з паспорта забивають у якусь свою базу, а штампа ніякого не ставлять.

Там же на кордоні ледь не зловили пригоду з якимись хачиками на жигулях. Суть претензій я взагалі не зрозумів, видно, люди просто були охуївші. Ми після 75 кілометрів теж були в повному адекваті, але все якось розрулилося без прямого насильства.

alt:	Несподіваний QR-код

QR-код — це штука, яку найменше очікуєш побачити в прямій видимості від співробітника КДБ. А слово "інвестиції" в контексті непризнаної держави — тим більше.

Дорога від кордону до Тирасполя виявилася набагато легшою — горбочки закінчилися, дорога була менш убитою, обганяючі фури залишилися десь на митниці. Навколо були поля, які, судячи з написів, охороняли службові собаки. Праворуч маячила залізниця.

Якби не попередній адок і не спускаюче колесо — їхати було б взагалі легко, але 75 км за спиною не дозволяли вичавити з себе нормальну швидкість.

Десь за 15 кілометрів до Тирасполя нас зустрів місцевий чувак, і вийшов черговий привал. Далі придорожні покажчики чомусь стали заново відлічувати кілометраж з нуля, замаячила якась багатоповерхова панельна забудова.

alt:	Тирасполь

Доїхали до Тирасполя і полягали на знаку.

На знаку ми відпочивали довго, вода в усіх закінчилася, і хотілося піти за обіцяним пивом, але треба було чекати відставших чуваків. Як виявилося, один із них вирубився і приліг на узбіччі, а другий годував його шоколадкою, щоб привести до тями.

alt:	Плитка

Перед супермаркетом у Тирасполі виявилася абсолютно офігітельна в своїй красі плитка.

У чудовій непризнаній державі є власні гроші, поміняти які не можна ніде за її межами. Із законами там досить серйозно — офіціантка боялася брати чайові гривнями, а відкривати пляшку пива перед супермаркетом нам рішуче відрадили, бо поруч дільниця і "обилетять". Пити пиво на річці не можна з тієї ж причини — черговий рятувальник є працівником міліції. Не те щоб це заважало пити пиво, але за дерево відходити доводилося.

Саме місто викликає досить суперечливі відчуття. Після улюбленішої незалежної держави кидається в очі, що всі написи російською і ніде не дублюються. Радянську символіку теж ніхто не збирався прибирати — пам'ятник Леніну стоїть, герб із колосками висить не тільки на в'їзді в місто, але й на новеньких машинах місцевої міліції.

При цьому реальність постійно нагадує, що ти знаходишся в тій самій епосі — нові імпортні тролейбуси на міжміській лінії, реклама CDMA та 4G, світлофори хитрої конструкції, чистенький супермаркет. Все досить доглянуто, щоб не здаватися депресивним, хоча з економікою там не дуже ок, м'яко кажучи.

Судячи з розмов, у місцевих різне громадянство — в кого молдовське, в кого українське, в кого російське. Внутрішні придністровські паспорти теж усі мають, але потрібні вони тільки для своїх же ментів. Пропаганду всякого анархізму, контрактних юрисдикцій та громадянства-як-сервісу тут ніхто не додумався провести, тому люди почуваються нервово.

Бендери

На ніч ми зняли трикімнатну квартиру, помили пітні й смердючі ноги та інші частини тіла і завалилися спати.

Вранці дуже довго з цієї квартири виписувалися, пили чаї, мене змусили поміняти спускаючу камеру, і ми поїхали на Бендери.

Тирасполь — це столиця Придністров'я, а Бендери — таке собі село. Насправді — це два райончики однієї агломерації, між якими ходить тролейбус. Бендери знаходяться з молдавського боку Дніпра, 20 років тому там був реальний заміс, а зараз стирчить росіянський "миротворчий" контингент і колупає в носі.

alt:	Міст

На мосту, повз який промахнулися бомбою, гордо майорить придністровський прапор.

Доїхавши до Бендер, я вирішив, що 120 кілометрів мені цілком вистачило, і далі я доб'юся тільки проблем зі здоров'ям, тому вирішив їхати в кінцевий пункт автобусом. Посидів з ще одним чуваком, що зійшов з дистанції, в досить пристойній кафешці, попив чаю з бергамотовою олією. В офіціантки за вухом була тату з якимось східним символом, а поруч сиділи якісь діди й обговорювали Сталіна.

В автобус ми вбігали, велосипеди розбирали на ходу, кордон проходили з пригодами — співробітник місцевого КДБ зайшов в автобус, взяв мій загранпаспорт і пішов. Автобус поїхав. Я побіг. Прикордонник сказав, що я торчу в їхній шикарній країні більше доби, хоча в міграційній картці вказав перебування з 24-го по 25-те. Отримав свої 75 придністровських рублів — не хотілося доганяти автобус, якщо він поїде вже без мене.

Кишинів

Після кордону вже починається реальна Молдова — написи латиницею, люди говорять звичними складами незрозумілою мовою, молдавські написи дублюються російським текстом, причому російський варіант менший, а не більший, як в Одесі.

Сходив у ботанічний сад — дивне місце. Щось типу парку Перемоги в Одесі — ставок, лавочки, але все запущене, неухожене, і вхід платний.

Ну і найшикарніше, після чого я повірю в усі анекдоти про молдаван — паркувальні кармани на тротуарі, в які не можна заїхати з боку дороги. Їздять по тротуару, забитому людьми, метрів 10-20, щоб поставити машину в карман.

Біля стадіону панувало якесь не дуже добре фанатське безумство — неадекватні бухі люди невизначеного віку в тільняшках, місцева поліція, вимучування квитків через незрозуміло кого, аби безплатно. Футбол ще й проїбали.

Шикарний момент був ще й у тому, що я не дуже знав, як поводитися на фанатській трибуні, а де чиї ворота — дійшло після першого голу. Обіцяли "чорно-синіх", а з одного боку біло-чорні, з іншого жовто-червоні.

Назад мене якимось хитрим чином підсадили в маршрутку з пресою, а велосипеди — в інший автобус — я свій ходив забирати кудись на водопровід на наступний день. Я всю дорогу нервував, що мене не випустять з Молдови (в'їздного штампа немає) або речі загубляться в тому іншому автобусі.

За підсумками всієї пригоди звіряче хотілося спати і дуже хитрим чином боліла нога — ходити боляче, повертати теж, а педалі крутити — нормально.

Бонус

Ну і бонусом — репортаж якогось каналу зомбовипромінювачів про цю дію. Мене в кадрі немає, і ще якийсь ад про футбол: http://www.youtube.com/watch?v=9JqMFIx2QiY

"Перші 30 кілометрів було важко, а решту^W^W а далі ми дунули і пфффф збс"

This entry was tagged