written on Saturday, June 7, 2014
Зараз у мене тут в Україні йде війна. Війна — це смерті, знищення звичного укладу життя, випадкові та навмисні руйнування, переїзди, нерви, незручності.
Пам'ятаю своє відчуття, коли в якихось там дев'яностих була війна в Чечні. Ніби й війна, а ніби просто картинки по TV. Тобто ось там поруч війна, а ти собі живеш, як жив, і нічого не міняється. Таке ж дивне відчуття було, коли я закінчував школу, а в Києві відбувався майдан, який тоді не писався з великої літери — ніби й революція, а зовнішніх проявів взагалі ніяких. Продовжуєш робити все, що робив, і все навколо таке саме.
Логічно я цілком усвідомлюю, що на Донеччині натуральний замес, там убивають людей, фігачать кулемети, "працює" авіація, а через кордон, як до себе додому, їздять вантажівки з козаками-чеченцями чи взагалі незрозуміло ким. А на рівні безпосередніх відчуттів — майже нічого. Вже звичні зведення по телеящику в кафе: "атака на блокпост, бла-бла-бла, авіаналіт, знищено бла-бла-бла, стільки-то вбитих, стільки-то поранених". І все, і ніхто особливо не звертає уваги. У лютому, коли в Києві відбувався Майдан, усі в громадських місцях шалено залипали в телевізори, ловили кожне слово. Вся інформація була по ділу, була важливою і стосувалася тебе особисто. А зараз — ні.
Дивні зовнішні прояви — гайці та міліціянти (у мене тут поруч райвідділ) менш розслаблені і, вже як правило, при калашах і броніках. Стоять прямо на вулиці біля входу, чергують чи шо. З калашем. Гайці в Одесі просто біля дороги на звичайній гайцовій машині — при калашах. Найцікавіше, що це не викликає тривоги чи відчуття небезпеки, а скоріше заспокоює.
На вулиці стало більше людей у формі, і ти на них дивишся. Ну, або не більше, а просто їх став помічати. Молодь в основному, і таке відчуття, що вони цим понтуються. Ловлять момент, коли суспільству не пофіг на їхній статус. Якщо солдати, яких бачив раніше — вони були якісь затуркані та ображені життям, то тут або підбадьорилися, або просто інші. Підозрюю, звісно, що справжні солдати зараз по ніздрі в справах і на стрьомі, а це всяка учебка і курсанти понти колотять.
На трасі Одеса–Київ, коли їхав наприкінці травня, бачив блокпости. Їх функціональне призначення так і не зрозумів — якісь загородки з мішків, бетонні блоки, з написами "Слава Україні". Щоб прямо сиділи і за чимось стежили — не помітив. Нікого, звісно, не зупиняють, просто присутні. Мабуть, на той випадок, якщо по дорозі прикосяться якісь артисти і будуть щось захоплювати самі.
Добре, якщо влада розрулить ситуацію з армією, ще краще — якщо легалізують зброю і приватні батальйони.
Що насправді відбувається в Луганській та Донецькій — не особно зрозуміло. То факти, то пропаганда — уривчасті та тенденційні. Відносно зрозумілий момент — десь навколо або біля Слов'янська воюють натурально, і саме місто не контролюється. Що відбувається на всій решті території обох областей — абсолютно не зрозуміло для мене.
Ще зрозуміло, що рано чи пізно цих вояк перестріляють, якщо, звісно, з Росії не надішлють натуральну армію з БТРами, танками і зенітками, а не камази з піхотою.
Хто ці вояки, скільки серед них місцевих, скільки чеченців, скільки російських диверсантів або просто криміналітету з колишніми ментами — рішуче незрозуміло. Зрозуміло, що на початку історії були реальні диверсанти, скоріш за все російські. Хто оплачує камази з найманцями — можна будувати версії, але явний факт — з того боку кордону їх справно пропускають.
Дуже, звісно, радує, що в Одесі цього не відбувається. За людей на Луганщині та Донеччині хочеться, щоб менше потрапило під кулі і щоб не підривали потім, коли перейде в мляву фазу.
Не хочеться, щоб це була нескінченна війнушка або ще одна окупована територія — ні у вигляді Придністров'я, ні як захоплена Росією.
Зовсім не хочеться, щоб під приводом боротьби та війни влаштували Раша-стайл диктатуру з гебнею, рамками-детекторами скрізь і безглуздими заборонами та незручностями. Путін починав саме з боротьби з "терористами" в Чечні, а сидить досі. Це мене хвилює навіть більше, ніж стан справ у "тих" двох областях. Області втрачає держава, а громадянські свободи — особисто я.
Окремо радує, що відключили рашські канали і взагалі стала помітна різниця між "тут і там". Ну і що всі показушні борцуни-націоналісти різко девальвувалися. На словах — Степан Бандера, а на ділі — кококо.